?

Log in

No account? Create an account
Екзарх Всього Існуючого в екзилі. [entries|archive|friends|userinfo]
Blacky

[ website | "Замки і храми України" ]
[ userinfo | Блекопедія ]
[ archive | Раніше ]

"Борщівська вишиванка-2017: в десятий раз [вересень. 11-е, 2017|02:09 am]
Blacky
[Tags|, , , , , ]


Багато про ювілейний, Х фестиваль "Борщівська вишиванка", який проходив у Борщеві на Тернопільщині 9-10 вересня, мені немає що сказати.


Все вже сказано раніше:

Борщівська вишиванка 2016

В Борщівському краї цвітуть вишиванки-2013

В Борщівському краї цвітуть вишиванки-2012

В Борщівському краї цвітуть вишиванки-2009
Самий головний для мене репортаж зі свята - і страшна ностальгія за тим, чого вже нема.

Але якщо цікавить сьогоднішній (добре, вже вчорашній) скептичний погляд на сусідське свято, то під катом скромні 40 картинок.



Фестивалів було традиційно два - "Борщ'їв" біля міськради і костелу -


І "Борщівська вишиванка". Від казанів з борщем і аж до райради.


Міська рада пригощає борщем -


районна гуркоче сценою.


Між двома фестивалями - лише кілька сот метрів. І ці метри цьогоріч бачили дуже багато туристів. Чи то реклама була у захода потужніша, ніж у попередні роки, чи просто так співпало, - але на "Борщівській вишиванці" було чимало кам'янчан, киян і навіть білоцерківців.
І дуже багато було російської мови. Я ніколи не зможу зрозуміти, чому люди, котрі живуть в Україні і точно можуть вичавити з себе базовий набір з 20+ слів (на кшталт "Доброго дня", "Що це таке?", "Скільки коштує", "Дякую", "До побачення") вперто і нахабно розмовляють з незнайомими їм українцями російською. Я бачу в цьому виключно обмеженість і хамство.


Ну, менше з тим (насправді ні). Туристів булол багато. І саме в цей відповідальний момент фестиваль почав сходити на пси.

Я знаю, що так не можна казати. Що люди стараються. Що сценарна стежина протоптана вже до битого шляху - і всі до нього звикли. Що автентичних сорочок більше не стає, а бажаючі їх придбати збільшуються у геометричній прогресії. Що район не найбагатший.
Я знаю.
Але цьогорічне дійство підійшло до шароварщини небезпечно близько. Ще півкроку - і замість фольклору матимемо пластиковий ерзац. Буквально півкроку.

Ще трошечки - і хорошому і справжньому залишться одна локація, музей.


Там до фестивалю щороку влаштовують експозицію з унікальних сорочок - і ці сорочки варьюються рік від року.


Там дуже людно під час фестивалю - ледь не по екскурсії у кожному з залів.


І мені знову пощастило послухати блискучого Михайла Сохацького. Знову маса нових деталей. Наприклад, про те, що перша вишита доросла сорочка у хлопця з'являлася аж у підлітковому віці, її вишивала мати. І одягти її - це був цілий ритуал, де тричі кидали у землю ножа. Пана Михайла журналісти забембували питаннями "Ну все-таки розкажіть, яка ваша улюблена легенда про чорновишиту сорочку?" та "А чому на деяких українських сорочках дерево життя росте в гілки, а на інших в коріння?"  А він же археолог, а не фольклорист, він хоче про факти, а не про легенди. :)


І от те питання про легенди, котре у різних варіаціях повторювалося кілька разів, наштовхнуло мене на банальну, очевидну думку. Сорочки чорновишиті не тому, що жінки були в жалобі протягом семи поколінь. А тому, що барвників або не було, або вони були дорогі.

І тільки я подумала, яка ж я розумна, як пан Михайло без всіляких мієлофонів цю думку прояснив і пояснив.
Були барвники, були. Іудейське населення гандлювало і привозило навіть у найглухіші села все, чого душа майстринь би забажала. Але душа не бажала синього, жовтого чи зеленого. Як прабабусі вишивали чорними вовняними нитками, так ця традиція і тривала аж до міжвоєнного часу. Бо чорні вівці - от вони, Поділлям ходять, і вовна у них чорна, і фарбувати її не треба. Тому справжні борщівські вишиванки дуже специфічні, тому немає між чорними орнаментами просвіту - вишивали колодками і чорними грубими вовняними нитками. Всі в курсі, яка це круть - вишиванка білим по білому, але подолянки пішли далі - і вишивали чорним по чорному. Орнамент виходив опуклим, рельєфним. Хрестиком так не вийде.
Така сама консервативність була і до фасонів, і до тканин. Борщівщина - тепле Поділля, у нас значно тепліше, ніж в Тернополі чи Хмельницькому. І так було й раніше - згадайте про пальми в Заліщиках, виноградники у Висічці, тютюнові поля навколо Кам'янця чи сливові сади під Окопами. Але в серпневі жнива, коли небо дзвенить від люті на безжальне сонце, подолянки виходили на поле у важких вовняних запасках, а подоляки - у незручних вузьких білих гатях, довжелезних (до колін) і теж вузьких сорочках. Бо так було до них - і так було при них, і це було нормально. І навіть думок. що може бути не так, особливо не було.


Тепер є. Тепер не так. І селяни масово на фестиваль традиційної сорочки везуть вишиті хрестиками рушники та ікони.
Настільки малоцікавих стендів, як цього року, я ще в Борщеві не бачила.

Бібліотека з Мельниці-Подільської традиційно привезла свої скарби, виставила цікаві чорновишиті наволочки борщівська міська рада.


Ще було кілька цікавих точок. До них голодними вовками щохвилини підбігали жінки і з якоюсь аж надто наївною надією запитували: "А ця продається? А ця?". Ні, вони вже не продаються, вони справжні, їх мало. Йдіть запитуйте у сусідньому наметі, у них щось інше є. Але інше вже все, уніфіковане.


Таке.  Рушники чиї, гуцульські? Квіти на сорочках інспіровані Буковиною? Скрізь хрестик і флюоресцентних кольорів нитки. Та ну.


Хоча навіть нове може бути автентичним. Ось співробітниця музею (здається, пані Руслана, але можу помилитися в імені) демонструє сорочку, котру вишила за допомогою колодок, за старими техніками.


Дуже, дуже, ДУЖЕ мало було жінок у автентичних сорочках в порівнянні з минулими роками. Ось ця дівчина - це не з натовпу, це учасниця першої в Борщові дефіляди автентичних строїв.


Молоді люди розказували про кожен предмет свого гардеробу і називали, коли і для кого пошили ту чи іншу сорочку, виготовили чоботі, хто носив ці коралі. Ось це було сильно, і даремно деякі учасники так соромилися виступати. Це правильне нововведення.


Бо круто нехай раз на рік вдягати коралі прабабусі Юстини.


Там навіть взуття було автентичним.


А це публіка. На брюнетці теж досить цікава інтерпретація борщівської вишиванки.


Перебивка хор-ланкою з Глибочка!


Ще перебивка - Борщ'їв з неба. На честь вята запрацював масивний фонтан пізньорадянських часів біля пошти. Костел знову був зачинений. Ніколи там всередині ще не була.


Мистецтво в маси і дуже для мас.



О! Без неї вже й свято не свято. Вона прекрасна.


Фрагмент сільського стенду.


Виступ ще одного народного колективу. Трішки я їм з своєю камерою заважала, але трималися гідно.



Ще з того, що бачила вперше - сіті-лайти з співаками різного масштабу в борщівських вишиванках.


Тріода в такому виглядає органічно.


Ближче до третьої народ почав підтягуватися під сцену, але свято все не починалося. Півгодинна затримка на пекучому сонці - цьому має бути якесь логічне і солідне пояснення, але я його не знаю.


Коли ми з Грицем, то кожна хвилина має вагу. Йому про запізнення програми ще не поясниш. Розважали фотографуванням.


Бо як не розважати, він перетворюється на посіпаку.


Юні артисти теж чекали і чекали на команду.


Нарешті дійство почалося. А нє, не дійство.
Півдесятка попів дуже хочуть привітати натовп, хай і роблять це тими самими словами - і в п'ятий раз їх чути втомилися вже всі. Останній з жерців привітався так: "Шановні християни та інші люди". Дипломатично.


А вже після них - гімн, пісні, танці ("Канада" в кілька сотень ніг - це завжди круто).


Натовп навколо сцени був густий як борщ біля міськради.


І дуже багато журналістів, дуже.



І співали всі, і танцювали теж.


Про костюми я вже в минулі рази все сказала, набридло повторюватися.
Потім подвійні Барни обіцяли до наступного фестивалю збудувати у Борщеві будинок культури.


Гриць-фотограф

А після того ми поїхали додому через Кривче і Хотин. Але глибконівських березових соків туди вже таки не привозять.





Ну і я ще раз політала над замком в Кривче. 
ПосиланняВідповісти