10 жовтня вже позаду, а підсумувати його я можу лише ось так: ААААААААААААААААААААААААААААААААААА!!! Це був фантастично прекрасний день і неймовірний політ - ідеально-класний, практично такий, про який завжди мріялося.
Для абсолютної нірвани не вистачило хвостика, детальки: дуже хотілося побачити з неба ті графіті, котрі фестиваль "Республіка" позалишав на кам'янецьких дахах спеціально для спутників і повітроплавців.
Але маршрут не пролягав ні над кінотеатром "Юність" (підлітки, напевно, знають його як дискотеку "Жара", а домогосподині - як салон світла з сінематографічним натяком - "Вісконті"), ні над колишнім маминим заводом "Електроприлад" (а.к.а Електрон, а.к.а. повна розвалюха з гігантською територією).
Здається, десь райтери зробили ще й третє надземне графіті - не знаю навіть де.
Ну, без мистецтва ми все одно не лишилися. Без високого мистецтва - бо африканські мотиви з-під (ледь не написала "хмар", але погода була ідеальна) неба теж не кожен день лунають.
Бо на честь 230-річчя першого польоту повітряної кулі над територією України в небо знову злетів оркестр.
Цього разу - запорізькі етно-фолкери "БарабанЗА".
Бачите, яка правильна назва? Барабан - за. За кошиком.
За-за-за ним. Музикантів розділили на три кулі (але кулі цього разу не зв'язували в охайний пучок, як то було 5 років тому).
І самий колоритний квартет барабанщиків дістався кам'янецькому пілоту Сергію Гнапу. Який ТЕЖ барабанщик. Правда, не так етно-африканський, як треш-металовий, але ж все рівно колеги.
Треба буде у Сергія спитати, як летілося з веселими ритмами - бо самій їх почути не довелося.
Бо куль було багато (12!), вітер був солідний, злітали всі у небо не купкою, а один за одним -
О, якраз кадр про вітер (і пілота Юрія Мошинського)
- і відлітали з місця старту дуже швидко.
Але Довжок африканські ритми відчув. Кльово :о)
Ось так дивишся - і де той вітер?
А так - вже зрозуміліше, де він.
А от він. Ага.
А згори вітер знову майже непомітний.
Зате як же звідти помітна краса жовтневого Поділля!
Природа, готуючись до зимового монохрому, не шкодує фарб. Ось він, шедевр рівня і Ротко, і Кандінського.
І так шкода, що більшості людей чхати на всю цю красу. Ні, не тому що "виживають, їсти немає чого". В дев'яності було важче, набагато. Просто люди поділяються на два типи. Моє прізвище не Менгеле, просто ну так же і є.
Давно не було у нас такого людного старту. Все-таки класно, коли куль багато.
І завжди цікаво побачити нові балуни - ось цей, в кольорах моєї улюбленої Румунії, у Кам'янці вперше. Хоча вони з Києва.
І це ще ви їхнього пілота не бачили.
Так як організована повітроплавчим товариством "3Глав" і готелем "7 Днів" благодійна акція "Єднання" розрахована на туристів, польоти проходять так, щоб обов'язково побачити ЇЇ.
і ЙОГО.
Відповідно і місце старту вибирається таке, щоб пролетіти максимально близько до об'єктів туристських бажань.
Загалом місць для старту у повітроплавців не так і багато (довжоцька автошкола, ліси біля Пудлівців і Цибулівки, "Нібулон", майданчик біля "Електроприладу" - наче все).
Цього разу маємо вітер десь зо 4 м/с, південно-західний. Отже, ліс біля цибулівського кар'єру.
Це так буденно звучить: "Цибулівка", "кар'єр"...
От він який, цибулівський кар'єр. Році так в 1995-му ми з Сергієм якогось чорта притаскали з нього додому велетенський гаєчний ключ, такий, для Кінг-Конга. Навіть не знаю, де він - і нашо ми добрих 3 кілометри його тягли :о))
А ось вам Цибулівка, чи то село, чи то все ж таки передмістя Кам'янця. Для справжнього передміського духу йому не вистачає доріг, щоб вели звідси і до Кам'янця. З Цибулівки до міста можуть хіба ведмеді з лісу вибиратися.
Але там немає ведмедів. Тоді зайчики. Сьогодні за політ я трьох бачила (дякую Ігорю Гардашніку, пілоту - показав). Ну так, кадр поганий. Зате зайчик!
На Цибулівці вже видно, якою звивистою гадюкою пливе через товтровий кряж Смотрич. У Старому міті річка робить повну петлю - ось він, ключ до Кам'янецької історії.
І кам'янецького серця. Придивіться. Ну серце ж.
Для мене сьогоднішній несподіваний політ став просто якимось подарунком долі (в мене ще від вівторка замість нервів тоненькі павутинки, бо весь вівторок ми вбили у Хмельницькій міграційній службі. Я там згадала, чому так не хотіла виходити заміж, чому пізно завела дітей - бо бюрократія дике зло, вона зжирає все, що з нею зіштовхується. От з кого потрібно взагалі починати люстрацію: з директорок дитячих садочків і всіх тих документальних тіток і дядьок. скопом).
Політ нарешті допоміг віддихатися від цілого кодла Миколайовичів у хмельницькій конторі. І навіть страшні картини Старого міста (бо Старе місто, на жаль, переважно спаскуджене) настрій не зіпсували.
Бо на всіх повітроплавчих заходах панує якась така класна атмосфера... От чернігівський пілот Геннадій Свіркул махає відпливаючому сусідньому екіпажу.
Юний Копча і Оксана, дружина Ігоря Лобашова. Їй страшезно личить нова зачіска.
Я вперше летіла з Ігорем Гардашніком (сином ТОГО САМОГО В'ячеслава Гардашніка, так) - дуже кльово, дуже врівноважено, чудовий інструктаж, цікава і динамічна розповідь про історію балунізму на посвяті тих, хто літав уперше.
І при такій швидкості (24,5 км/год!!!) він все ж таки нас дуже класно посадив. Юля, дякую за подушку :о))
На фото якраз посвята в повітроплавці пари з Дніпропетровська і Юлі з Києва. Дівчата тепер княгині, чоловік - граф :о).
А ще познайомилася з мега-цікавою людиною. Це Максим Демчук, кам'янчанин, повітроплавець, історик і шалений ерудит. Він СТІЛЬКИ класного розповів про кам'янецькі етапи шляху до неба на зворотній дорозі, що я навіть не помітила тієї ідіотської червоної підсвітки фортеці.
Він ДУУУУУУУУУУУУУУУЖЕ багато знає по темі (хоча каже, що й Гайдук знає все це. Як з голови почуте вивітриться, допитаю Гайдука :о))
Про приземлення все ж треба сказати кілька слів. Ми довго летіли низенько - Ігор вибирав правильне місце для посадки. Бачили на полях і пастухів, і так селян, і техніку - йшла робота, нехай вже і був вечір, близько сьомої.
Ось так приземлення приблизно виглядає зі сторони.
Тут що головне: аби не було ЛЕП поруч, зате була дорога (щоб машина супроводу змогла під'їхати якомога ближче), аби не було стадів худоби, ну і поле було незасіяним.
Саме таке і було біля поля кукурудзи - і так вже встигло сісти сім куль перед нами. Ми сіли на межі кукурудзяного поля - і бачили, як за нами ще три повітроплавчі машини приземлилися на зелененькому такому, ніякому такому полі.
Поки хлопці з екіпажу збирали кулю, з'явилася синя нива місцевого маркіза Карабаса.
Бо чия це кукурудза? Так маркіза карабаса.
А зелене поле поруч? Маркіза Карабаса! Так воно ж незасіяне? Це для нас, містян, воно незасіяне. А для Карабаса там проростає у гармонії із сонцем потрібна кроликам коштовна люцерна. Вона ж конюшина.
Маркіз метушився по полю, матюкаючись ну зовсім не по-маркизячому - пілоти виправдовувались. Ну поле й справді не виглядало засіяним. Але врешті-решт маркіз подобрішав і пробачив нас, впавших на його володіння з неба.
Напевно, і ставок теж був маркіза Карабаса.
Ну що ще додати? От рідні Руські фільварки.
Ось Смотрич дорогою до Устя. Там навіть трошки видно - цяточкою в кілька пікселів - замок у Панівцях.
Ось в драматичному вечірньому освітленні Карвасари і Татариська.
Десь тут два роки тому хлопці-реконструктори влаштували бій петлюрівців і солдатів-корніловців.
Ну і вистачить картинок.
В суботу і неділю буде ще багато цікавого.
