Ще в понеділок увечері повернулися, а пост ніяк не напишу. Ну то ось: Сербія, березень-2013.
Друга декада березня для нас знакова: крім дня народження Міка маємо ще річницю знайомства. В цьому році - ювілейну, десяту. Хотілося кудись вирватися на кілька днів, обоє були на момент планування без віз. Розглядалися варіанти Грузії (з Києва летіти, звичайно, можна за копійки, але ж це треба ще дістатися Києва, а це вже не лише гроші, а й час. Часу в нас обмаль), банальної Туреччини, не настільки банального Азербайджану (Баку має бути шикарним містом, пам'яток там повно) - схід, гори, лаваші і інші джини з пляшок. Схід жив без нас три роки, ми в цей час врізалися в Європу, я намотувала кола по улюбленій Німеччині - коротше, зрозумілося, що Схід нехай і далі без нас живе. Не хочу я туди. Ну або хочу, але недостатньо сильно.
Тим більш у березні, під час вже традиційного мого полювання на зайців.
Хотілося звичного, європейсього. Що там з Європи для нас безвізове крім Росії і Білорусі? Македонія (в Скоп'є ні чорта прямого не літає), Боснія і Герцоговіна (аналогічно), Албанія, куди нас свого часу не пустив двійник Бін Ладена з Ульциня - і Сербія. О, до речі - Сербія.
Порішитель ерцгерцога Франца Фердинанда Гаврило Принцип - національний сербський герой. В кожному місті по вулиці.
Ще восени захоплено переглядала сербські картинки в звітах
av4 (монастирі, фрески, гори), тим більш, довгострокові прогнози обіцяли весняний рай, вже наприкінці лютого в Сербії був стабільний плюс. Хоча остаточно рішення визріло, коли дізналася, що в Сербії є місто Суботіца, а в місті Суботіці є якась шалена купа угорської сецесії, самої картинної, декоративної і нахабної арт-нувошної школи світу. Нео-бринковяну відпочиває, закопанський стиль відпочиває -
можна лише уявляти, як потішалися газетярі сто років тому над особняками суботицьких скоробагатьків, як сміялися з надмірної декоративності їхніх будинків. Це краса в лоб, пряма як автобани Воєводіни. Тут немає над чим задумуватися, це просто яскраво і повинно викликати ахи-охи. Те, що треба під час дуже короткої втечі від подільсько-московських снігів, вічного нашого зимового болота і атаки МАФів.
Сербія переважно викликає зелено-гористі асоціації...
Ну і Кустуріца, звичайно.
І війна.
Але у наших планах були лише північ (Воєводіна, заселена угорцями та українцями) і трішки центр: Сербія чимала як на Балкани, за неповні 4 дні багато не наїздишся. Колись ще будуть і ЮНЕСКівські монастирі центральної і південної Сербії, і уламки Древнього Риму, теж ЮНЕСКівські. Не цього разу.
З перельотами було так: або дорожче прямим Аерофлотом, або дешевше, але з ніччю в стамбульському аеропорту. Наскільки дешевше? настільки, що навіть з готелем дешевше. Але час дорожчий за гроші, вибрали Аерофлот.
З України (це якраз вона на фото) прямого не літає, здається, взагалі нічого, і це розбиває показну безвізовість Сербії на друзки недосяжності. Хто буде виробляти транзитний шенген чи навіть і румунську транзитну візу заради Сербії? Хіба великий фанат Кустуріци: забагато мороки.
А, згадалося: туди летіли, капітан сказав: "Будем пролетать города Минск, Львов". На зворотньому шляху вже інший капітан оголосив: "Мы будем пролетать такие города: Львив, Минск". Львів! Не Львов.
Я дуже його виглядала в ілюмінатор, але не бачила. Це, напевно, Полісся з латками вирублених лісів у чащах.
А ця пласка впорядкованість вже точно білоруська.
Шахта якась.
Але повернімося до Сербії. На фото - Скупіна, парламент. Дуже гарно підсвічується ввечері, прапори теж класно виглядають.
Нечисленні звіти, які читала перед поїздкою, стверджували, що загалом Сербія дуже-дуже дешева, але ціни в готелях там захмарні. Ні фіга не правда: і Сербія скажено дорога за українськими мірками, і на Букінг.комі є цілком пристойні пропозиції, зна-а-а-а-ачно дешевші за які-небудь італійські чи французькі комірчини. Навіть розглядали варіант з поселенням в найпафоснішому бєлградському готелі "Москва", де зупиняються всі зірки, президенти і гламурні дами: Букінг дав приховану пропозицію по ціні непоганого німецького готеля. Та вибрали варіант метрах в 100 від "Москви": сецесія, велетенський номер з двох кімнат, звуконепробивні вікна, бундючні меблі, навіщось плазма на півстіни - я такої ще не бачила, і вже не бачила, ми телевізор не дивилися. За 49 євро за ніч з двох зі сніданком - цілком може бути (хоча сніданок не шведський стіл, а тому досить благенький. Зате снідаєш в окремій кімнаті - така по одній на кожних два номери). Чому готель був бутік-готель, я не зрозуміла.
До вокзалів хвилин 8 пішки, зовсім поруч головний ринок Бєлграда з велетенською автобусною зупинкою в усіх напрямках. Виглядає базар зовні привабливо, але всередині це абсолютно якийсь дунаєвецький ринок у базарний день. Один в один.
А от і базарний день в містечку Гроцка за кілька км від Бєлграда: бачите якусь різницю з торговицею десь в Боянах? Немає різниці: ті ж мішки картоплі і цибулі, ті ж дідки у вушанках і старих пальтах, китайські кофти і шкарпетки, темний одяг, невеселі обличчя.
Колись ми щоосені їздили на Балкани, але я вже трішки призабула весь той колорит - і зараз дика, неймовірна подібність з Україною вдарила мене важким мішком картоплі по голові. Серби - вони ж як хорвати. Серби - вони ж як ми. Знову зі звітів: багато хто писав, що серби неймовірно привабливі. Але й смаки у людей.
За чотири дні мені не трапився на очі жоден красень. Справа навіть не в загальній брюнетистості, а в тому, що вони - як ми. І чоловіки в них якісь переважно... пацики. Ну знаєте: підняті плечі, спорткостюм, якісь кросівки, на голову натягнутий капюшон (як я ненавиджу такі капюшони!), агресивна поза, затравлений погляд, який весь час сканує простір на предмет виявлення ворогів - такого добра у Кам'янець з навколишніх сіл з'їзждається щоосені тисячами, вчитися. Але ж столиця, півторамільйонний Бєлград - і майже всі в спортивних штанях. И.
Зате англійську знають практично ВСІ. Навіть немолоді жінки в провінції.
Вважається, що тут багато хто знає й російську, але чула її лише одного разу: біля фортеці Калемегдан в Бєлграді продавщиця сувенірів розмовляла з туристкою з України. А так - англійська, англійська, англійська. Таке масове знання приписую телевізору: фільми у Сербії не дублюють, а пускають з субтитрами. І це не російське мило про мєнтів. От народ і вчиться.
Алфавітний бедлам - окрема історія. Я спеціально ще не гуглила, що там робиться, бо хочеться розібратися самій. Кирилиця з латинкою настільки переплелися, що й не відділити.
І добре б Воєводіна з її локальним статусом в угорської мови (на фоті суботіцька вивіска) - навіть в Бєлграді вивіски подаються в двох варіантах (як от з Гаврилом Принципом).
Сербська - це мова слов'янських тролів (в сенсі героїв Пратчетта, приміром, а не злих мережевих шкідників). Трг, брдо, Србія, брзо, прві - приголосні перекочуються у роті галькою, випльовуються постійною "р" - вона в них складоутворююча, тому "трг" - цілком собі нормальне слово. В румунів "тиргу", в нас "торг(овиця)", в них майдан називається трг - все просто.
Загалом практично все зрозуміло: прање - автомийка, куча - дім, беба - немовля, "волим те" - "я тебе люблю".
Ці визнання траплятимуться скрізь: на стінах фортець (он у Смедеревому на фото) і на асфальті, на рекламних тумбах і будинках. Дуже часто такі зізнання пишуть дівчата.
Біля стін бєлградської твердині Калемегдан навіть стоїть пам'ятник - ось цей - з написом на кшталт "волим Францию за те, што она волила нас". Узаконювати своє кохання в таких хулігансько-графітський спосіб тут нормально.
Хоча на стінах не лише каляки-маляки, а й дуже багато стріт-арту, хорошого або простенького, але яскравого. Я люблю стріт-арт. Це ось Бєлград.
Земун.
Суботіца. І в Смедерево відразу три сусідніх будинки розписані, і в Новім Саді багато. Круто.
Хоча такого, звичайно, більше. Так, Сербія - переважно православна країна.
Яка дружить з Росією.
Мечеті - це вам в Косово, а ми їздили Воєводіною. Тут іслам виражає себе хіба через пахлаву в кіосках з їжею.
І знову подібність до нас: в багатьох православних храмах, як от в цьому соборі у Смедерево, фотографувати суворо заборонено.
А от у Вршаці на румунському кордоні цілком можна (так, на фото православна церква - в нас на Закарпатті вони теж такі, чого дивуватися?)
Навіть під час служби (ну мало там народу - так будній день після сильного снігопаду).
А це палац православних ієрархів все у тому ж Вршаці.
Чим ближче до поїздки, тим більше сюрпризів підкидав нам прогноз. Спочатку обіцяли стабільні +16. Ок! Далі попередили, що буде зниження температури, +6-11. Ну-у-у... теж ок. В результаті мали таку ситуацію: в четвер, за день до нашого прильоту, майже +20. У вівторок, через день після нашого відльоту, +16. З п'ятниці по понеділок від -8 до +4.
Ні, ну ці сербські демони з нас знущаються.
Та виявилося, що це не вони. В день вильоту Москву накрила снігова буря, якої не бачили півстоліття. Рейси відмінялися, а наш затримався лише на годину.
День витрачати було шкода - і ми все одно поїхали у Вршац, цей шматок провінційної Румунії в Сербії (провінційна Румунія - це комплімент. Я дуже-дуже люблю Румунію). Але ані монастиря, ані замку так і не бачили: валив сніг, було страшно холодно, швидко сутеніло - куди в таку погоду лізти в гори?
А вже ж в країні квітли сади, вже винесли на тротуари столики з кафе. І тут такий бац.
Пересувалися ми лише автобусами - і про це треба розказати окремо.
В Сербії ніхто не потрапить навіть на перон вокзалу, аж поки не купить квиток. На всіх-всіх перонах стоять турнікети, прохід по жетонах, котрі видають разом з квитком. Дуже ефективно в боротьбі з зайцями, але вкрай недемократично. Дивно, що в нас ще подібного не запровадили.
Проїзд ДОРОГИЙ. Приблизно в 2,5 - 3 рази дорожчий за українські розцінки. Хоча і комфортніше трішечки: в більшості автобусів працюють вентиляційні ці штуки над кріслами. Водії, як і в нас. слухають радіо - найчастіше станцію "Індекс" з якісною західною музикою, часом якусь балканщину, часом джаз. Ні, ніякого аналога російського блатняка серби не мають - вони не настільки сильно люблять Росію. Теж є дурна звичка крутити на вечірніх рейсах фільми - але так як вони йдуть з субтитрами, на щастя, звук практично відключають. Де Сербія - і де чеські автобуси від "Student Agency", де крутять хороші сіткоми і видають тим, хто їх дивиться, навушники. Серби не такі.
Міський транспорт теж дуже недешевий. Шалено популярне таксі, хоча рівня цін не знаю.
Узбіччя ДУЖЕ брудні. По Дунаю плавають флотилії пет-пляшок. Ну все як у нас.
Якраз за кілька днів до поїздки читала в одному з номерів "Країни" чималу статтю Ігоря Луб'янова. Луб'янов - одна з найбільших знахідок "Країни" (там часом трапляються більш ніж дивні колумністи, а цей уродженець Бесарабії - золото). Так ось, йшлося, що Україна застигла між Росією і ЄС, а насправді центр нашого притяжіння інший.
Балкани, Туреччина і Кавказ - ось це, на думку І.Луб'янова, було б набагато логічніше і потужніше. І колись ми маємо до цього прийти.
Ох-ох-ох. За рівнем розвитку - таки логічно, хто ж сперечається. Але не хочеться. Ну ніяк :о(.
Вони ж і справді - такі як ми. Тільки з велосипедними доріжками (плюс) і дикою кількістю канторів (нашо? нашо?) і залів ігрових автоматів (мінус).
Зрозуміло, що Європа привабливіша за Балкани. Але раптом істина таки відома Ігорю Луб'янову?
О, про гроші: 10 дінарів десь приблизно дорівнюють 1 гривні, тож рівень цін для українця вичислити просто: відніми від ціни нуль - і матимеш її у гривнях. Бензин - 150 динарів за літр. Моцарела в магазині - 140 динарів. Туалети на вокзалах всі по 40 динарів.
Але що я все про геополітику. Давайте про хороше.
Я таки вполювала невелику кількість кроликів - у Суботіці, все ж угорці під боком.
Один з найкращих спогадів про Сербію - ось цей.
Поки їхали в Суботіцу автобаном, ЧОТИРИ РАЗИ траплялися стада косуль. І орла бачили. Але косулі! Стадами!!! В нас такого немає.
Більша частина мандрів була вздовж Дунаю. Я бачила його в Мельку і Пассау, Кремсі і Ульмі - от і сербський шматок.
На Дунаї стоїть найбільша фортеця Європи (принаймні так кажуть серби) Петроварадін.
А на другому березі річки Нові Сад, друге за кількістю населення місто країни і столиця Воєводіни.
Дивиться на Дунай і фортеця Смедерево, середньовічна столиця Сербії і оплот християнства.
За це фортецю два роки тому внесли у список очікування на номінацію в ЮНЕСКО - але що там вносити, ви тільки погляньте.
Фортеця в жахливому стані, стіни в тріщинах.
На її сильно підмоклій після снігів території міський парк, люди вигулюють собак і дітлахів.
Прямо біля фортеці стійбище автобусів і рельси.
Загалом шалено схоже на Білгород-Дністровський чи Феодосію: укріплення по принципу китайських новорічних іграшок, жодної радості серцю. Нудно.
Хіба башти в орнаментах, схожих на хотинські. І час побудови співпадає, і історія, тісно пов'язана з турками.
Голубац кращий, але зі Смедерево туди нічого взагалі не йде. А, забула додати: в неділі автобусів дуже-дуже мало. Неділі - паршиві дні для подорожей.
Бєлградська мега-фортеця Калемегдан в чужих звітах описувалась як щось взагалі ніяке. Я повірила.
І даремно: Калемегдан шикарний, великий, безкоштовний, цікавий.
Є де полазити і на що подивитися.
Особливо якщо ваше "що" якось пов'язане з мілітаристикою.
Ось ще одна схожість на нас: німці чи бельгійці ховатимуть зброю, не хизуватимуться нею, соромитимуться так нахабно підсовувати її всім під ніс.
Серби ж, як і українці, агресивні відкрито і відверто: нате вам, ось, і ще тут, і там зенітки, а всі стіни у гарматах, і взагалі - а чого б і ні?
І навіть зоопарк біля фортечних стін не пом'якшить серця: на стінах зброях, під стінами в'язні.
Якщо не помиляюсь, антропологічно ми якраз до сербів і хорватів найбільше подібні?
Земун - місто-супутник Бєлграду, туди треба обов'язково потрапити.
Тим більш, туди маса міських автобусів ходить.
Саме з Земуну відкриваються найкращі панорами Бєлграду.
Особливо під вечір.
Орієнтир для пошуку панорами помітно навіть з Калемегдану, хоча до нього кілометрів так 13 на транспорті.
Це башта Кула (1896, вона ж башта Яноша Хуньяді), розташована на вершині пагорба Гардош. Як у нас на Закарпатті турули сповіщають про повзучу мадьяризацію краю, так і тут: її спорудили на честь 1000-ліття знайдення угорцями Вітчизни у пуштах Паннонії. В нас на Закарпатті теж такі ставлять, тільки не настільки привабливі.
Біля башти - залишки середньовічної фортеці.
Загалом Гардош, Кула і Земун - культові місця серед туристів. Криві вузькі вулички, лагідні коти, церкви у ріних стилях і численні ресторанчики. Рай?
Якби ж то. Ми ходили там багато годин голодні і згадували смачний обід у Суботіці. В Земуні нам поїсти не вдалося, всі довжелезні пошуки закінчилися потім у бєлградському макдональдсі.
Справа не в тому, що ми там якось перебираємо харчами (хоча й не без того) - і не в грошах. Справа в наступній подібності сербів на українців. Тут масово смалять. Всі. Ні, є зали, де курити НАЧЕБТО заборонено. Але від залів, де палити можна, вони ніяк не відділяються - і дим стоїть стовбом. З більшості ресторанчиків я вискакувала на морозне повітря як ошпарена. До цивілізації тут ще дуже, дуже далеко.
О, подібний до суботіцкого дядечка з каналізації є у нас в Бердянську. Таки ми схожі.
А це суботіцкій педінститут. Суботіца приблизно розмірами з Кам'янець (трішки за сто тисяч).
Але історія більше схожа, скажімо, на Чернівці: довгий час це було просте село, аж поки сюди не прийшла у ХІХ ст. залізниця.
І почалося. Подорожуючий буквально робив перший крок з суботіцького вокзалу - і падав ниц перед ось цим.
Всі возяться з Барселоною і Гауді, а Ференц Рейхель був не гіршим архітектором.
Його хатинка оточена не менш масштабними особняками, але ті все більше в стилях історизму і нео-бароко, а тут нахабство сецесії.
Хто приїде вчасно, побачить виставку мистецтва тієї епохи.
Хто не встиг, має шанс набратися духу епохи у ресторані, який розташований у дворику будинку Рейхеля: статуї, старі афіші, дубова барна стійка, макет старовинного літака під стелею. Кльово. Не знаю, чи схвалюють таке буйство професійні архітектори, але все одно кльово.
Ратуша (градська куча) тут не гірша за знамениту у Тиргу-Муреш: 1908-1910 рр., угорська сецесія як вона є.
Суботіца наповнена музеями, але всі вони працюють до 12-00 або до 13-00, а з Бєлграда сюди лише 4 години добиратися. Не встигли, шкода.
І Суботіца вся така: надмірно розцяцькована.
Ось це міська бібліотека: така кондова, зі стелажами, ніякої схожості на європейські машини для знання. А зовні - палац палацом.
Дуже багато скульптури: є пам'ятники реальним людям, є урбаністичні абстракції. Тут вони на крок попереду нас. В Кам'янці все пориваються якісь баняцькі фонтани встановити.
Місцеву синагогу (1901-1902) я вже згадувала: вітражі, черепиця, декор. В Новому саді трапився надзвичайно подібний православний храм, напевно, тих же архітекторів (Марсель Комор і Дешо Якоб).
На Суботіцу треба відразу планувати багато часу, бо просто гуляти там дуже-дуже приємно - і є де, центр чималенький.
Так, ще кілька кадрів з Нового Саду - і вистачить.
В Новому Саді довго-довго добиратиметесь до старовини (умовної старовини - все теж з початку ХХ ст.) через багатоповрехові проспекти.
Центр теж дуже милий, але менш цікавий за Суботіцу. На мій смак.
Теж все таке... декоративненьке.
Ну і вистачить, напевно.
